Левко  ВІТЕР.

    БРАТ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ В МЕНШОСТІ

    Є в Юрія Мушкетика надзвичайно  знаковий роман «На брата брат». Про часи, коли гетьман Іван Виговський, зрозумівши всю катастрофічність  помилки свого попередника Богдана  Хмельницького, коли той обрав  для України шлях від Польщі (і Европи!) в обійми

Москви, надумав  зробити кілька кроків у зворотньому  напрямку (чим, може, й  свою провину спокутувати, бо  він, як дехто стверджує, 1654 р. теж підтримував саме такий вибір). Одні його зрозуміли, інші ні. Одні теж, як і він, хоча й запізно,та побачили страшні загрози від московської  зверхності, що поряд із ними блякли всі страхіття минулого; інші, засліплені давніми  кривдами, воліли бачити спільне з  Москвою життя на рожевому тлі. І цих, на превеликий жаль, виявилося  більше.

Як і завжди  надалі в українській історії.

     У всі часи кожен українець, свідомо чи несвідомо, але поставав перед вибором ідентичности: чи є він часточкою «тисячолітньої» єдиноруської спільноти, а чи спільноти власне української, тобто тієї частини Руси, що на певному історичному етапі, хоч, може, й не так послідовно, як брати-слов'яни-поляки, але теж зробила чіткий західний вибір, тим протиставившися решті Руси. Мабуть, у свідомості малоосвіченого загалу (а за старих часів, аж до останньої третини ХХ ст., загал скрізь і завжди був малоосвіченим) переважало прагнення поновлення єдності всіх земель колишньої Київської Руси, і це затінило таку істотну річ, що засади Московського царства, на яке, в міру його зміцнення, дедалі більш сподівалися як на центр такого «возз'єднання», надто вже не схожі на часи влади київської.

Отже єдність  руських земель навколо одного  центру - байдуже, якого, московського, то й московського! - вважалося  генетичним продовженням традицій  давньої Руси, і «в навантаження» хибно долучалося до давньоруських традицій усе те пізніше, чорне, що розквітло в Московщині пишним цвітом за часи відірваності від Києва й Європи, зокрема, антизахідність. Отже, не досить освічена більшість була за єдність з Москвою і, «в навантаження», за московські цінності проти західних, а освічена меншість навпаки. Зрозуміло, та більшість до цієї меншості ставилася, сказати б, несхвально. Тим більш, «західний вектор» уособлювала Польща, відносини з якою були, м'яко кажучи, складними. Якщо так було вже за Хмельницького й Виговського, то після дедалі жорсткіших модифікацій Переяславської угоди, а надто після Полтавської катастрофи, протягом століть в Україні поволі викорінювалося рештки західного, замінювалося суто московським, що його облудно зображалося як загальноруське. Отож співвідношення більшість/меншість ставало дедалі гіршим для українських самостійників як безнадійної і цілком, на жаль, закономірної меншости.                                             

   
 По-перше, погляди, у наші вже часи сформульовані  тезами «Україна не Росія» і «Геть  від Москви», сприймалися як «географічєскіє  новості», а будь-які новації - уділ меншості, не більшості. Це була нова думка, до якої ще слід призвичаїтися, натомість звичною загалові була думка про єдність. За княжих часів, загал знав, були всі разом, і його не цікавили дискусії, хто був старший брат, хто менший, чи «колиска трьох братніх народів», чи спадщина лише одного з них тощо. «Був один народ!»- і по всьому! «Один народ!» було згодом у Російській імперії, ще далі в СРСР, і всі балачки про православну, (східно)слов'янську, далі «радянську» єдність, останню чи то в суто географічному чи в класово-пролетарському вимірі, були лише похідними, наслідком тези «один народ», а не її причиною.

    По-друге, на кількісне співвідношення східно або ж західно орієнтованих українців  впливало те, що нашими сусідами з заходу, отож носіями західних впливів були рицарські ордени, натомість зі сходу орди - а порівняймо тих і тих хоча б з погляду чисельності!

    По-третє, як здавна відомо, історію пишуть переможці  й кати, а не переможені й жертви. І навіть більш, ніж писаної історії, це стосується історії неформальної, тих знань про недавнє минуле, що їх дістають діти від батьків, молодше покоління від старших близьких і знайомих, для кого це не історія, а пережите. Померлі від голоду 1932-33 рр. не розкажуть молодшим, як воно було, лише творці Голодомору розповідали про те по-своєму. Ветерани УПА, як правило, нічого не могли розповісти дітям і післявоєнним прибульцям до України: або сиділи, або мовчали, щоб не сісти, або були не тут, а на еміграції. Натомість червоних ветеранів масово запрошували до шкіл, де вони накидали своє бачення історії вже не своїм, а й чужим онукам, включно з онуками своїх жертв і супротивників. І це на додачу до тонн радянських книжок і часописів, що й досі засмічують фонди бібліотек і мізки наших дітей і молоді.

До  того ж. репресії та еміграція робили національно свідому меншість ще меншою, але мусимо визнати, що й без цього щирі українці ніколи не переважали в Україні, не переважають і тепер. Щораз була та сама історія. Більшість не підтримала Виговського. Більшість не підтримала Мазепу. Більшість не підтримала УНР. Більшість не підтримала українізацію ані наприкінці 20-х, ані напочатку 90-х років минулого століття. Більшість уперто не хоче НАТО, попри всі роз'яснення й умовляння (власне, у тому й біда, що цим роз'ясненням протистоять протилежні «роз'яснення» з Москви, а більшість вже звикла більш покладатися на московську, а не на українську думку).

    Нарешті, жодна Верховна Рада не мала української  більшості! У нас може бути національний президент, можуть бути національні  міністри гуманітарного блоку, але не може бути Верховної Ради з національною БІЛЬШІСТЮ!

  
 Маємо національну еліту (хоча й антинаціональної, «єдиноруської», не бракує), але загал все озирається на Москву. І ця еліта таки становить проблему для наших російських «друзів». Одіозний Сергій Марков говорив 2004 р.: «Моє завдання - зміцнення українсько-російських зв'язків, єдиного експертного простору, розробка спільних проектів. Виборець - за. А З ЕЛІТОЮ Є ПРОБЛЕМИ. ПРАЦЮВАТИМЕМО З ЕЛІТОЮ» (Д. Яневський. «Обличчя помаранчевої революції». Х., 2005.- С.96).

    До  всього на додачу, щирих українців  здебільшого бентежить, що їхніх  опонентів більшість, маємо якийсь комплекс непевності в своїй правоті. Багато хто, попервах запалившись українством, невдовзі, побачивши, кого більше, повертається, як блудний син, до єдиноросівського табору. Показово пише Юрій Косач у новелі «Дада пізнає життя». Після поразки УНР українці на еміграції лають більшовиків, а підліток має іншу думку: «Більшовики - значить їх більше, це вже добре...» Напевне ж, не всі й навіть не більшість були негідниками ті, хто, попервах підтримавши Виговського, згодом від нього відкинувся, хто перейшов від Мазепи до Петра - не лише на ратному, але й на культурницькому полі, як то Ф. Прокопович,- хто після поразки УНР пішов до більшовиків (і теж включно з поетами), хто за повоєнних визвольних змагань УПА складав зброю по амністії, хто трохи пізніше, розчарований, пірвав з дисидентським рухом. Переважно вони справді вирішували, що помилялися й що історична рація таки на московському боці.  

    А хіба мало можна назвати ймен відомих  наших сучасників, що, певний час  попрацювавши на незалежність, поволі навертаються знов до москвоцентризму? І не останню роль у «поверненні  блудних синів» до «загальноруського  табору» відіграв комплекс власної меншості від усвідомлення більшості опонентів. До речі, і сам вищезгадуваний Ю. Косач (небіж Лесі Українки), спочатку довгі роки в еміграції змагаючись за незалежну Україну, згодом раптом змінив погляди, почав співати осанну Радянській Україні й «викривати» націоналістичну еміграцію. І не з ним одним із числа емігрантів стався такий злам. А вже їх ніяк не звинуватиш у шкурництві й страху перед московськими репресіями... Певно, таки справді комплекс непевності від меншості породжував катастрофічний розпач...
 

    Лінію «на брата брат» можна простежити з творів трьох видатних українських письменників. Брати Дунин-Борковські в романі Наталени Королевої «Предок» (а саме в заключній його частині, де події цього чималенького твору різко переносяться з Іспанії на українську Волинь). Брати Журавки в уже згадуваному романі Юрія Мушкетика «На брата брат». Брати Половці в романі Юрія Яновського «Вершники». На брата брат - одна біда для різних часів, різних регіонів, різних станів. Брати Дунин-Борковські - українські шляхтичі з Волині. Брати Журавки - запорозькі козаки. Брати Половці - причорноморські рибальченки. Перші брати жили за півсторіччя до Хмельниччини, другі за Виговського, треті в громадянську війну поч. ХХ ст. І завжди, через отой злощасний український вибір, брат ішов на брата...

      Посуваючися від передхмельниччини в Н. Королевої до часів Конотопської битви в Ю. Мушкетика і далі до громадянської війни 1917-21 рр. у Ю. Яновського, спостерігаємо наростання вже згадуваного несприятливого для свідомих українців співвідношення більшість/меншість. Якщо в Королевої свідомий українець Адам має одного брата-ворога Василя, то пізніше, в Мушкетика, той Василь, так би мовити, роздвоюється: одному українцеві Матвію протистоять аж двоє братів, «зачарованих на схід»: крім рідного брата Супруна, який трагічно помилявся, ще й названий брат-приблуда, монстр, моральний дегенерат Сидір, і ці двоє якраз символізують дві складові тієї більшості, на жаль, українців, що виступили проти справді українського гетьмана Виговського. А вже в Яновського цей «промосковський брат» навіть «почетверився»: проти одного петлюрівця Оверка - аж четверо інших братів, котрі, хоча й воюють усмерть між собою також, але всі, хоча з різних причин, ворожі Оверкові й Українській державі. Денікінець Андрій - єдинонеділимець. Махновця Панаса полонила анархія, він руйнує стару імперію зовсім не для того, щоб постала якась нова держава Україна. Більшовик Іван поділяє людей не на нації, а виключно на класи. Нарешті, підліток Сашко, найменший, ще в тому віці, коли властиво руйнувати, а не творити, поставати проти будь-якої будівничої ідеї, нема нічого святого. Ці підлітки, яких буремні події і/або нерозбірливі політикани передчасно робили дорослими, якраз і становили основну рушійну силу всіх кривавих революцій, а в нас були активістами-виконавцями Голодомору й гонінь на церкви - і на православні, і на  «штундистів», тобто протестантів.

      З усіх братів Половців саме  Сашко найстрашніший, чого варта  його знаменита репліка: «Дай, я його домучу!»- про полоненого  петлюрівця, ще не знаючи, що то  Оверко... Сашко спочатку був, разом з Панасом, махновцем, а по його загибелі перейшов до більшовиків - як ми знаємо, їм надалі такий ще як придасться!.. Дещо нагадують Сашка Половця деякі сучасні українські політики, «з молодих, та ранніх». З усіх основних політичних сил їх найбільше в лавах БЮТ, і якраз вони становлять те угрупування в ньому, що обстоює союз із промосковськими «регіоналами», а не з «націоналістами»,- а для них, котрим ніщо не святе, націоналіст кожен, якщо ти «за шмат гнилої ковбаси» матір-Україну НЕ продаси. Можна згадати ще деяких молодих політиків, що ще раніше в різний час поодинці «придрейфували» від українських політичних сил до Регіонів, а перед тим, бувало, до СДПУ(о). Усі вони гуртом, що себе називають «молодими політиками з різних партій», закликають «не чіпати мовної проблеми» (тобто хай залишається тотальна русифікація?!), «не копирсатися в історії», «переступити все, що нас розділяє»- але чомусь «переступають» вони лише через українських історичних героїв і ще живих борців за незалежність, а перед червоно-російськими ветеранами запобігають. Вони кажуть, що хочуть об'єднати країну - але «чомусь» на умовах найбільш непримирних антиукраїнських сил, бо ж інакше не може бути, коли об'єднання зведене в абсолют, а ТІ погодяться на об'єднання лише на умовах беззастережної капітуляції українців перед ними, щоб була Україна НЕ для українців.

     Варто зазначити й таку цікаву  річ: усі ті політологи й  журналісти, що з таким єхидством  говорять про «шароварщину» (на  їхній погляд), про тих, кому  болить українська мова, «президента-пасічника», курс на євроінтеграцію, вшанування борців за Україну, прагнення повернути українцям справжню історію, а не писану з Москви, називають національну державність «цінністю ХІХ ст.» тощо - майже всуціль молоді!

    Який  брат брав завжди гору, на жаль, відомо, і, як ми вже бачили, це було закономірно. Конфлікт між Дунин-Борковськими за півстоліття закінчився Хмельниччиною, Переяславом, цілковитим тріумфом Василевих послідовників. Між братів Журавків переміг «двоголовий» Супрун-Сидір. А поміж братів Половців наслідок борні виявився відносно ненайгірший, бо переміг БАЙДУЖИЙ до України Іван, а не ВОРОЖИЙ до неї Андрій. Надалі в Радянській Україні Іван мусив оглядатися на обидва боки, щоб його не «занесло» ані в бік націоналіста Оверка, ані великодержавника Андрія. А радянські репресивні органи до одних таборів садовили і борців за незалежну Україну, і тих, хто піддавав сумніву існування окремої української мови й нації. Може, й справді, як дехто стверджує, сім десятиліть існування квазі-держави УРСР допомогли багатьом усвідомити себе українцями, а не «рускими», зробили дещо більш сприятливим співвідношення тієї й цієї самоідентифікації? Але все ж таки більшість залишається на протилежному боці, незалежно від утворення незалежної України.

    
Якби  не те, хіба б убивали ще й дотепер у нас українців за Україну, як то Ігоря Білозора 2000 р. у Львові або Максима Чайку в Одесі 2009 р.? Або щоб нині, а саме 27.05.09 на Бібісі Сергій Червонопиский заявив, що продовжує вважати розпад СРСР великою помилкою - тобто жалкує з приводу створення нарешті української держави! Якщо, скажімо, в Латвії так можуть гадати лише справжні зрадники-яничари на кшталт Віктора Алксніса, і їхнє зрадництво для всіх очевидне, то в Україні багато цілком щирих патріотів не України, а спільної з росіянами держави, що українських самостійників вважають ворогами, зрадниками цієї держави, і це стосується як сучасників - нас,- так і Мазепи з Виговським.

    Щодо  зазначених двох великих гетьманів, то не лише єдинонеділимці називають  їх зрадниками; деякі патріоти України не вбачають, звісно, у них ворогів НАШОЇ держави, але засуджують з морального погляду, за нібито зламане даване раніше московським царям слово. Але це інерція тривалий час навіюваних нам московських уявлень, що суперечать західним. Піддані європейських монархів завжди були ВАСАЛАМИ, а піддані московських царів - ХОЛОПАМИ. Виговський, як і пізніше Мазепа, просто визнав за ліпше змінити сенйора (такі ж наміри мав наприкінці життя й Хмельницький, та не встиг). Якщо Виговський і Мазепа зрадники, тоді зрадники й футболісти Шевченко й Тимощук!

      Насамкінець, ще одне сучасне  свідчення подвійної ще й досі  самоідентифікації українців. У газеті «ВЗГЛЯД Днепропетровска» ч.18 за 2009 р. привітання ветеранів із «Днем перемоги». У ньому не обмежилося закликом, щоб пам'ятали подвиги ветеранів останньої війни, але й, щоб «помнили о наших прадедах, защищавших эту землю от нашествия самых разных врагов. Мы побеждали татар, турков, поляков, французов, немцев - всех тех, кто приходил к нам с мечом».

    Не  в тому навіть річ, що надто вже нагадує знаменитий виступ Сталіна 1941 р. «МИ», «НАС»- це хто? Якщо українці, то коли це поляки приходили до НАС із мечем? Адже ми жили з поляками в одній державі, жили коли добре, коли зле,- аж поки остаточно не розсварилися, і тоді сталося те, що сталося. А от на Московію поляки таки ходили, але тоді якраз українці йшли РАЗОМ з ними, а не проти - про це писав навіть російський поет О. К. Толстой. Та й французи наче в Україну не забродили...

    Отакої! То кажемо: «Україна над усе», - а то раптом МИ - не Україна, а дещо зовсім іншого... Живий Супрун Журавка! Живий Василь Дунин-Борковський! Живий Андрій Половець! Та й брат його Іван, в особі сучасних наших комуністів (на відміну від тогочасних!) цілком зрісся з Андрієм. Натомість Адам Дунин-Борковський, Матвій Журавка, Оверко Половець залишаються в меншості. Доки ще?! Питаймо в себе... Адже Адам, Матвій і Оверко - це ми. І їхні недолугі брати - також ми. . .

     2009